Пам'ятники історії та архітектури.
Історія освоєння природи Святих Гір нараховує багато сторіч. Про це свідчать численні археологічні пам'ятники (на території НПП 129 об'єктів археології), які датуються від палеоліту до середньовіччя та 73 пам'ятника історії.
Одною з найкрасивіших ділянок парку є місцевість в районі міста Святогірська. Це північна межа Донецького кряжу. Тут правий берег Сіверського Дінця – височина, що піднімається над рівнем річки на 100-150 метрів. Крейдяні схили в цьому районі досить круті і місцями досягають 70 градусів. І хоча називають їхніми крейдяними, тут зустрічаються також вапняк та глина. Схили правого берега та рівнини лівого берега густо вкриті лісом.
Найбільш приваблюючими для відвідувачів об'єктами історії та культури на території національного парку безумовно є комплекс Свято-Успенської Святогірської Лаври, яка увійшла до складу Святогірського історико-архітектурного заповідника.
Цей комплекс складається з розташованої на самій вершині крейдяної скелі Миколаївської церкви та з цілої низки печерних храмів в у цій же крейдяній скелі, головного храму лаври Успенського та Покровського соборів, побутового комплексу і поховання лаври, а також гори Фавор, де існувала Преображенська церква та печерного комплексу на території колишнього монастирського Арсеніївського скіту "Святе місце".
Історія
В архівах не збереглося документів, які б точно вказували час виникнення монастиря, навіть укладачі статуту Святогірського монастиря в 1710 році, не маючи даних, змушені були писати невизначено. Таким чином, не тільки дата, але і приблизний час заснування монастиря не встановлені.
Існує кілька гіпотез виникнення монастиря. Одна з них говорить, що ще задовго до навали татар, коли Київській Русі з півдня загрожували кочуючи племена, виникла необхідність в опорних пунктах. Одна з таких фортець і була споруджена на крейдяних схилах.
В одному з руських літописів є такі слова: "Спасшиеся же от меча татарского, удалились по окрестным лесам и дебрям и заложили жилища свои в горах Донца живописнейших". Ці слова свідчать про те, що монахи Києво-Печерської Лаври покинули прадавнє місто Київ і поселилися в скелях на березі Дінця, після погрому, який вчинили в 1240 році орди татарського хана Батия.
Іншою гіпотезою, що має не меншу кількість прихильників, але являється менш поширеною, є припущення про виникнення в горах біля Дінця християнського поселення ще в до монгольський період, тобто ще до середини XIII століття. Про древні християнські поселення в цій місцевості свідчить і Іпатієвський літопис, в якому говориться, що у 1111 році місцеві християни зустрічали тут великого князя Володимира Мономаха. Цікаво відзначити, що серед прихильників цієї гіпотези імена таких істориків, як академіки Д.І.Багалій і А.Г.Слюсаревський.
Третя гіпотеза зобов'язана своїй появі на світ першому архімандриту монастиря після його відновлення, отцю Арсенію, який припускає появу тут перших монахів у середині XV століття. Архієпископ Філарет з Афонського монастиря, відомий своєю роботою "Історико-статистичний опис Харківської єпархії", вважає початком обителі ХIV-ХV століття. З XVI по XVII століття монастир був форпостом на кордоні з татарським степом та католицькою Польщею. Саме сюди у ті часи переселялася братія із захопленої унією Почаївської Лаври.
Також є і красива легенда про Святі Гори. Ця легенда ріднить нас із Чугуєвом та Змієвом. Вона розказує, що в сиву давнину були наші гори прикордонним рубежем, за яким починалися Руські землі. Не один раз сходилися в битвах руські богатирі за рідну землю на берегах Дінця. В одній з таких битв склав свою буйну голівоньку билинний богатир Святогор. Він загинув, але встигнув передати свою силу Іллі Муромцю.
Критичний аналіз і зіставлення всіх відомих джерел показали, що усі вище названі гіпотези мають право на існування, але жодна з них не може вважатися доведеною. Єдине, що можна стверджувати напевно, це те, що комплекс підземних споруджень існує з початку XVII століття, коли тут заснували поселення перші монахи.
Перші документальні відомості про монастир можна знайти в архівах 1624 року, коли ігумен Сімеон із братіями отримали грамоту від царя Михайла Федоровича, по якій їм надавалось річне забезпечення житом та вівсом, а в 1640 році до цього було додано по 10 карбованців грошей (з митних і шинкарських прибутків). Під час набігів татар монахи разом з воїнами бралися до зброї. По указу царя монастир регулярно отримував порох і свинець для захисту від ворожих орд.
Основну причину появи в цьому місці монастиря слід пов'язувати насамперед з тими соціально-економічними процесами, які відбувалися в Московській державі та сусідніх державах, а саме, – укріплення централізованої держави, розширення її кордонів і освоєння нових окраїнних земель. Святогірськая фортеця знаходилася на висотах проти так званого "святого місця" або скиту. Вона була обнесена високою стіною і валом. У фортецю можна було потрапити тільки через перекидний міст, який у хвилини небезпеки піднімався. Фортеця мала підземний хід до річки на випадок облоги, щоб захисники мали доступ до води. Від фортеці по гребенях крейдяних гір тягся вал, по якому місцями були обладнані бійниці. Це давало змогу Ізюмському полку, на території якого перебувавав монастир до 1764 року, успішно відбивати ворожі атаки. Зокрема, Кримська армія п'ять разів: 1664, 1679, 1680, 1691 і 1737 рр. нападали на нього, але не знищили його. Щоразу після нападу він поновлювався.
Згодом, особливо після завоювання Азова в 1788, Святогірський монастир втратив військове значення. Із цього часу монастир став перетворюватися у феодально-поміщицьке господарство. На монастир працювало понад 2000 селян. Так що комплекс пам'ятників монастиря формувався сторіччями і являє собою архітектурні споруди різних епох і стилів. Комплекс Святогірського Успенского монастиря найдавніший на території Слобідської України, яка включала в себе нинішні Харківську, Донецьку, Луганську та, частково, інші суміжні області.
Святогірський монастир переживав свої "зльоти" і "падіння". Так коли Катерина II в 1787 році, в інтересах дворянства, провела секуляризацію (вилучення) на користь держави церковних цінностей, Святогірський монастир, наряду з іншими монастирями, був закритий. Усі земельні угіддя і лісові масиви, кріпосні села, монастирські будівлі та майно перейшли в царську скарбницю, а потім в 1790 році були передані князю Потьомкіну. Ясновельможний князь, будучи завойовником Криму і користуючись правом фаворита, просив імператрицю подарувати йому Святогірскую "дачку" і "гайок»". Вищевказані "гайок" і "дачка" містили в собі 2000 душ і 27000 десятин землі з лісом.
Після смерті князя Григорія Потьомкіна Святогірський маєток перейшов у спадщину графу Энгельгарду, а потім його сестрі – матері Олександра Потьомкіна (однофамільця князя Потьомкіна), майбутнього учасника відновлення монастиря.
В 1844 році цар Микола I відкриває в Росії тридцять два монастирі, у числі яких і Святогірський чоловічий Успенський монастир. Через 15 років почалося будівництво монументального Успенського собору висотою 53 м і довжиною 42 м. Напроти нього вже з 1851 року височила Покровська церква з дзвіницею, яка мала 8 дзвонів. Найбільший з них важив 6354 кілограмів. В Покровський церкві містилася ризниця, бібліотека й архів монастиря. На жаль, не мав він старовинних предметів, бо їх розікрали царські чиновники, які закривали монастир у 1788 році. Разовим із собором були побудовані також готель та корпуси для братії. Згодом монастир мав цегельний завод, водяні і вітряні млини, свічкарню, сади, виноградники, пасіку на 600 вуликів, 150 голів великої рогатої худоби, столярну, слюсарну, бондарну, колісну майстерні; кузні, кінний підйом.
Серед побутових пам'ятників лаври інтерес викликає готельний комплекс. "Дворянський готель" який розташований при вході зі східної частини. Це триповерховий будинок був побудований приблизно в 1900 році. Ця споруда представляє інтерес не стільки своєю архітектурою, скільки тим, що тут зупинялися великі письменники, живописці, поети, мандрівники. Так, А.П.Чехов, що був тут у травні 1887 року, у своєму листі до сестри писав: "Место здесь необыкновенно красивое и оригинальное, монастырь на берегу Донца у подножья громадной белой скалы, на которой, тенясь и нависая друг над другом, громоздятся садики, дубы и вековые сосны. Кажется, что деревьям тесно на склоне и что какая-то сила выпирает их вверх... кукушки и соловьи не умолкают ни днем, ни ночью".
Серед інших видатних діячів культури тут побували Г.С. Сковорода, І.А.Бунін, А.М. Горький, М.І. Цвітаєва, В.І. Немирович-Данченко, Г.П. Гулак-Артемовський, А.С. Макаренко.
До революції монастир був одним з найкрупніших у Східній Україні. Десятки тисяч людей (15-20 тис. у свята, 3 тис. у будень) щодня стікалися сюди на молебні. Перед Першою світовою війною у монастирі проживало понад 600 монахів. Жовтневий переворот 1917 року та прихід нової влади перервали спокійний перебіг життя монастиря. Після проголошення у 1918 році Донецько-Криворізької радянської республіки почалися систематичні утиски монастиря, що супроводжувалися святотатством, дискредитацією, знущаннями та вбивством братії. У 1918 році кількість монахів скоротилася з 700 до 200 чоловік. В 1922 році на базі комплексу Святогірского монастиря був організований будинок відпочинку.
Більшовики розорили Арсеньївський, Охтирський та Спасів монастирські скити. Зруйнували Преображенський, Всіхсвятський та Петро-Павлівський храми, а на верхівці гори поруч з монастирем встановили пам'ятник революціонеру Артему. Успенський собор став кінотеатром. Святі Гори було названо Червоними, Святогірськ – Слов'яногорськом, а монастир – Будинком відпочинку імені Артема.
У 1980 році ансамбль споруд оголошено Державним історико-архітектурним заповідником.
В 1993 році обитель була відновлена як Святогірський Свято-Успенський монастир. Священний Синод Української православної церкви 9 березня 2004 року ухвалив рішення надати Свято-Успенському Святогірському чоловічому монастирю статус Лаври. Таким чином, Святогірський монастир став третьою в Україні (після Києво-Печерської і Почаївської) Лаврою. Останній раз освячення Лаври на нашій землі відбувалося понад 170 років тому.
Опис монастиря
Миколаївська Церква.
Судячи по всьому, в "доісторичні" часи (тобто в ту епоху, яка не освітлена документально) весь Святогірський монастир знаходився у печерах, які були прориті всередині крейдяної скелі. До наших днів збереглися два нижні яруси цих печер.
У них розміщуються храми, келії, трапезна. Як припускають, у третьому або четвертому ярусі був стародавній Успенський храм. Але він є втраченим внаслідок обвалу, і точне його місце розташування встановити неможливо. У нижньому ярусі знаходилися усипальниці монахів.
Храм святителя Миколи на вершині крейдяної скелі до XVII століття теж був печерним, про що свідчить вівтар: він висічений із крейди й складає одне ціле зі скелею. Свій справжній вид Миколаївська церква набула наприкінці XVII століття, пізніше вона неодноразово реставрувалася та поновлялась.
В 1922 році Миколаївська церква була розорена більшовиками. У перші роки існування санаторію ім. Артема його начальство мало ідею відкрити в церкві музейну експозицію, але так її і не реалізувало. Храм стояв у запустінні. Особливо серйозні ушкодження він одержав під час Великої Вітчизняної війни. Реставраційні роботи після закінчення війни обмежилися тим, що підходи до храму заварили ґратами та заборонили доступ людей до нього, оголосивши його аварійним.
Успенський Собор.
Саме так називають Святогірську Лавру в путівниках. Рішення про будівництво нового соборного храму зріло в монастирі з початку 1850-х років. Старий Успенський собор був і старий, і малий. В 1858 році був отриманий дозвіл на будівництво. Почалося воно ще при архімандриті Арсенієві, по схваленому ним проекту. Автор поетку архітектор A.M. Горностаїв, який працював у різний час також для Троїце-Сергієвої Лаври і для Валаамського монастиря. Але в жовтні 1859 року отця Арсенія не стало, і всі турботи, пов'язані зі зведенням собору, лягли на плечі архімандрита Германа.
Будівництво завершилося до 1868 року (4 вересня був освячений головний престол). Треба відзначити, що собор зводився не без труднощів. Як пише Ковалевський, "при будівництві арок лівий західний стовп дав тріщину, і довелося всі чотири соборні стовпи збільшити в об'ємі та зміцнити підземним фундаментом навколо їхньої основи".
Чимало сил довелося прикласти підрядникові, щоб переконати настоятеля в небезпеці цієї тріщини і достатності заходів, прийнятих до її усунення.
Після закриття монастиря Успенський собор "пристосували" під театр, а пізніше – під палац культури з кінозалом. В середині 1970-х років будівля, яка була таким чином перебудована, вимагала серйозного ремонту. Він був зроблений в 1979-86 роках Чернігівською, а потім Сумською реставраційними майстернями. З метою відтворення первозданного вигляду собору в 1985 році на ньому навіть установили хрести. Реставрація собору з урахуванням його справжнього призначення була проведена лише після передачі комплексу монастирських будівель Церкві.
Покровська Церква.
Покровський храм став першою значною будівлею у Святогірскій обителі після її відновлення. Ще в 1847 році архієпископ Харківський Інокентій доповідав Священному Синоду, що у Святогірському монастирі "немає пристойної дзвіниці, а дзвони висять досі на напіввежі над воротами". Вказував він і на те, що "в обителі цій немає також на зиму теплої церкви, так потрібної для братій, особливо немічної і старої".
Синод дозволив приступити до зведення храму, і в 1850 році будівництво було закінчено. Після революції храм був спаплюжений: у ньому влаштували грязелікарню. Тільки після 1996 року, коли будівлю передали Церкві, тут стало можливим зробити реставрацію. В 1997 році на дзвіницю Покровської церкви знову підняли дзвони.
Церква Преображення.
Раніше на одній з вершин гори була розташована Преображенськая церква, поставлена в 50-х роках XIX сторіччя на кошти графині Потьомкіної. На честь храму, ця гора називалася "Фавор", – згідно з Біблією, саме на фаворській горі відбулося Преображення Господнє.
Маленька оригінальна дерев'яна церква, з високою квадратною вежею, панувала над усією прилеглою місцевістю і воістину була прикрасою обителі. Але доступ до храму був ускладнений – тільки одна стежка вела до нього. Ця церква, в основному відвідувалась лише графською родиною і після смерті Тетяни Борисівни Потьомкіної занепала та була розібрана для подальшого використання на потреби обителі.
В 2001 році монастирем на цьому місці почате будівництво нової дерев'яної церкви.
Підземна Церква Антонія й Феодосія Києво-Печерських.
Найдавніша історія храму невідома. Вважается, що з'явився він не пізніше кінця XV століття і використовувався монахами до кінця XVIII століття та згодом був занедбаний. За 56 років запустіння монастиря храм занесло землею, і навіть місце його розташування було забуто.
Після відновлення обителі в 1844 році монах Феофіл кілька разів на цьому місці бачив уночі світло, що ідеться як би з-під землі. Пошуки його джерела ні до чого не привели. Тоді звернулися до старожилів тутешніх місць, і один 100-літній старець, згодом монах Мафусаїл, із села Богородичного згадав про прадавню занедбану церкву.
Вона була відрита, розчищена та освітлена в ім'я Антонія та Феодосія Києво-Печерських. Це був невеликий храм, що знаходиться в глибині скелі, що складається з маленького приміщення для проведення служб і декількох прилягаючих до нього печерок з могилами.
На поверхні, при вході в церкву в 40-х роках XIX століття ліворуч від входу в церкву Преподобних Антонія й Феодосія з'являється князівська усипальниця князів Голіциних. Багато представників князівських династій Голіциних, Куракіних, Юсупових знайшли тут свій спокій. Крім представників цих родів на монастирському цвинтарі, розташованому поруч, були поховані: граф і наказний отаман Війська Донського Матвій Платов, родина генерала Іловайського, благодійників обителі. Знайшлось тут місце і для подружжя Потьомкіних, але доля розпорядилася інакше: вони поховані недалеко від Петербурга.
Скит Всіх Святих
Деяким монахам життя в монастирі здавалося занадто суєтним: безліч прочан, пишні церковні служби – усе це не давало їм зосередитися на духовному житті. Для них на південному-сході від Святогірської Лаври, був створений, надзвичайний по своїй красі, дерев'яний Скит Всіх Святих.
Скит є особою, більш строгою, формою чернечого життя, при якому монахи розміщаються в окремих маленьких будиночках. По прадавніх установах, житла в скиті повинні були розташовуватися на відстані "метання каменю", тобто метрах в 40 один від одного. Церковні служби в скиті відбувалися тільки по неділях, на відміну від щоденних літургій у монастирі. У будень скитяни практично не залишали своїх келій. Життя скиту найбільше відповідало ідеалам прадавнього пустельництва.
Дерев'яний храм, обнесений частоколом – мабуть, саме незвичайне зі споруджень Святогірья. Це Всіхсвятський скит, або вірніше – Скит Усіх Святих Землі Руської. Зараз тут вже живуть монахи. На жаль, потрапити на його територію можна тільки чотири рази в рік – у скит віддаляються, насамперед для того, щоб скоротити до мінімуму контакти з навколишнім світом.
Скит Всіх Святих зводиться на місці скиту Святого Арсенія, зруйнованого в період Великої Вітчизняної війни.
У дореволюційний час на місці сучасного Святогірського дерев'яного скиту стояв не збережений до нашого часу витонченої архітектури кам'яний храм на честь Всіх Святих, освячений в 1912 році. Поруч із храмом, як до розорення монастиря, так і зараз, розташовується монастирський цвинтар, досить доглянутий, з лампадками на могилах.
Спочатку, неподалік від фундаменту, висадженого в 1947 році, цвинтарного Всіхсвятського храму, в 2000 році було розчищене місце для перших скитських будинків і розпочата підготовка до будівництва храму Всіх Святих Землі Руської. Уже через 2 року після закладки храм був побудований, а за його вівтарем знайшли собі спокій перші покійні братії відновленої Святогірськой обителі. У даний час Всіхсвятський скит являє собою господарське подвір'я Святогірської лаври: братії вирощує картоплю, зернові, кормові трави для скотарства, рослини-медоноси, буряк, гарбузи. Навколо скиту розбитий плодовий сад на 600 дерев, унизу розташований монастирський город. Є пасіка на 70 вуликів. У скиті живе 15 чоловік братій.
Могила Іоанна Затворника.
У чернецтві існує три щаблі: послушники, рясофори (послушники, що прийняли постриг), та вищий щабель – затворник або схимник. Схима – це прийняття на себе обітниці духовних і фізичних випробувань, як шляху до духовного очищення. Дозвіл на самітництво давали настоятелі після цілого ряду важких випробувань претендента.
В 1844 році у Святогірськую обитель із Глинськой пустелі разом із ще 11 монахами прийшов і монах Інокентій. Хто б міг подумати, що через кілька поколінь його будуть вшановувати як великого святого Іоанна затворника Святогірського. Монах Інокентій не задовольнявся труднощами життя в обителі і захотів ще більшого подвигу. Після того, як він домігся дозволу на схиму та змінив ім'я на Іоанн, монахи проводили його в печеру і закрили двері келії на замок. В дверях було пророблено маленьке віконце для передачі їжі та води. "Холод стояв як у льодовику… Він подвоїв вагу вериг (ланцюги поверх одягу) і, змінюючи себе, робив у добу по семисот уклонів земних, по сто поясних… Так пройшов цілий рік безвихідного перебування в затворі, самий важкий рік, тому що тіло затворника тільки звикало до волості та холоду." (В.І. Немирович-Данченко, Святі гори, 1880 рік). Після закінчення певного часу келію відкрили, і монахи побачили глибокого старця із землистим кольором обличчя і сівою бородою до поясу. Здавалося, що це була не жива людина, а тільки тінь людська, якийсь виходець із світу іншого. Глибоко запалі очі вицвіли і були як у сліпого, немов би святий старець нічого не бачив. Тяжкі були випробування, перенесені їм. Саме таким він зображений на фотографії, що на місці поховання, у степовому урочищі. Отця Іоанна хотіли звести вниз у монастир, але він став проти та повернувся назад у свою келію, де продовжував жити колишнім життям, але вже не піддавав себе повному затвору. В 1867 році він почав швидко танути. За 8 днів до кончини його перевели в монастирську лікарню, де отець Іоанн і помер у серпні місяці 1867 року. Поховали його на лікарняному цвинтарі, на хуторі біля церкви Ахтирської ікони Богородиці, а незабаром могила стала місцем паломництва віруючих. Уже в наш час отець Іоанн був канонізований, офіційно визнаний церквою як святий Святогірського монастиря, а останки його були перенесені в собор.
На сьогоднішній момент, ні хутора, ні церкви не збереглося, але могила затворника вціліла.
Пам'ятник Артему.
Друга з вершин крейдяних гір стала природним постаментом величезному залізобетонному пам'ятнику. Це 22-х метрова фігура Артема (революціонера Федора Андрійовича Сергєєва) по проекту скульптора І.П. Кавалерідзе. Будівництво пам'ятника було почато влітку 1927 року. Урочисте відкриття пам'ятника відбулося 13 вересня 1927 року.
Цікава історія створення монумента. В 1925 році на цьому місці стояла невелика каплиця. Радянська влада не могла із цим змиритися, і було вирішено встановити тут який-небудь пам'ятник. Був оголошений конкурс на кращу пропозицію. Проект Кавалерідзе виявився поза конкуренцією, але по кошторису на будівництво пам'ятника виділялося тільки 9 тисяч карбованців і не копійки більше...
Яке ж був подив журі, коли архітектор погодився прийняти в якості винагороди гроші, що залишилися від кошторису після установки монумента! Цілком природно, що від таких пропозицій не відмовляються, і проект Кавалерідзе посів перше місце. Будівництво почалося.
Більша частина робіт виконувалася вручну, на терасі монастиря із залізобетону відливалися частини, які на невеликому автомобілі піднімалися на гору, і за допомогою звичайного автокрану встановлювалися на місце.
Отже, через два роки після оголошення конкурсу, колосальний 1000 тонний 22 метровий пам'ятник у стилі кубізму був споруджений. І, що примітно, праця архітектора не залишилася без нагороди – від кошторису на той час ще зоставалося 103 карбованця...
Нелегка доля випала пам'ятнику: йому довелося пройти крізь роки Великої Вітчизняної війни, бути в гущавині бою і вистояти. Другий пам'ятник Артему, створений по такому ж проекту, (тридцятиметрова фігура), встановлений у місті Бахмут (нині Артемівськ), був зруйнований у роки війни. В 1982, 1987, 1993 і 1997 роках проводилися реставраційні роботи пам'ятника.
Нехай Кавалерідзе не розбагатів на цій будівлі, але зате його ім'я будуть пам'ятати доти, поки стоїть цей монумент. Так що зараз цей монумент не тільки пам'ятник Артему-Сергєєву – докерові, вантажнику, секретареві облпарторганізації, який за всю свою життя жодного разу не побував у цих місцях, але і архітекторові, що створив видатний твір жанру монументальної скульптури.
Цей пам'ятник став нерозривною органічною частиною всього комплексу пам'ятників історії й культури міста Святогірська. Постановою Кабінету Міністрів від 27.12.01 року він внесений до реєстру пам'ятників національного значення України. Причому це єдиний у Донецькій області пам'ятник з 44 внесених до цього реєстру.
Поруч із пам'ятником Артему споруджений новий монументальний комплекс героям війни. Це три великі меморіальні плити з іменами командира 79-ї гвардійської стрлкової дивізії генерал-майора М.Ф.Батюка, Героя Радянського Союзу старшого лейтенанта А.К. Сечкіна, Героя Радянського Союзу старшого лейтенанта І.З. Шукліна.
Дуб Камишева.
На роздоріжжі до гори Фавор і Миколаївської церкви, прямо – до Всіхсвятському скіту, ліворуч – до пам'ятника Артему та меморіалу героям війни, знаходиться пам'ятник Герою Радянського Союзу, гвардії лейтенантові Володимиру Камишеву.
Володимир Камишев після закінчення училища був направлений в артилерійську розвідку, де служив коректувальником. Оскільки в артилерії стрільба прямою наводкою застосовується не так часто, і в основному тільки протитанковою артилерією, то в інших випадках вогонь ведеться по вказівках коректувальника. Він маскується на якій-небудь високій точці з гарним оглядом місцевості і повідомляє місце розташування об'єктів супротивника.
Тут, у Святогірьї, щоб вийти в тил ворога, потрібно було непомітно подолати сім ліній оборони. А кожна лінія – це окопи, колючий дріт та міни. Крім усієї призначеної в такому випадку амуніції, коректувальник бере із собою на завдання радіостанцію, яка в ті роки важила близько тридцяти кілограмів.
Якщо артилерія супротивника точно вражає цілі, то це звичайно означає, що в тилу перебуває коректувальник. Його можна виявити по наступних причинах. По-перше, він завжди розташовується на височині, у точці з гарним оглядом. По-друге, у нього є радіостанція, знаючи її частоту, легко визначити місцезнаходження передавача. І, нарешті, квадрат, у якому розташовується коректувальник, не піддається обстрілу.
Коли стає зрозуміло, що керування вогнем ведеться тилу, починається прочісування лісу. Приймати бій у такій обстановці не має сенсу. Це, як правило, закінчується або полоном або загибеллю коректувальника. Але є ще вихід – викликати вогонь на себе... Так зробив і Володимир Камишев 17 липня 1943 року у своєму останньому бої. Прямим влученням снаряда дуб був зруйнований, герой загинув. Три десятки німецьких солдатів, що намагалися захопити Камишева в полон, теж знайшли свою могилу під цим деревом.
Пам'ятник на місці останнього бою Володимира Камишева був установлений незабаром після закінчення війни. Невеликий обеліск знаходився поруч зі зруйнованим деревом. В 1970 році відбулося перепоховання останків героя на місці загибелі, а в 1972 і 1985 роках проведена реконструкція пам'ятника, під час якої він придбав сучасний вид.